Я розкажу про свого директора школи, людину, на яку я дивився і з острахом (чомусь) і з величезною повагою.

Войтович Антон Захарович (на жаль уже покійний) був директором в моїй сільській школі. З ним я навчався з першого по восьмий клас. Часто згадую оті дитячі роки, наші взаємовідносини, від яких я потерпав. Антон Захарович для нас був Аленом Делоном. Стрункий, охайний, інтелігентний. Я думав, що він є найвищою особою (перед Богом).

Чомусь він мало усміхався. Його погляд завжди був спрямований в далечінь, ніби він бачить там вихід із ситуацій.  Йому не було і 30. А красуня-дружина, Поліна Мусіївна, була моїм класним керівником. Це була не людина – це Ангел. Чарівний мелодійний голос, краса, мудрість і усмішка. Якось так об’єдналися – серйозність і чарівність. Ми дивилися на них як на людей з іншої планети. Але якщо Поліна Мусіївна любила  мене, то Антон Захарович, як мені здавалося, недолюблював. Знову так склалося – дуже любила і недолюблював. Чомусь я завжди попадав в такі ситуації, в яких директор тільки й на мене звертав увагу. То бігаю, то стрибаю, то ще щось роблю не в рамках поведінки (а тоді ,,рамки” були інші) і вже Антон Захарович своїм поглядом вказує: ,,Остапчук – в куток!” І я покірно схиливши голову, стаю в кут коридору і починаю плакати, щоб викликати жалість і скоріше піти з кутка.

Так було часто, але я і в думках не смів ображатися на директора, бо був впевнений в тому, що він чинить правильно. Хоч і себе було шкода.  Присутність Антона Захаровича в класах, в коридорах надавала середовищу інтелігентності. Ми уважно його слухали! Він говорив дуже гарно, майже ніколи не повторював сказане. Таким чином ми навчилися слухати. А це важлива комунікативна риса людини.

Отож з першого по восьмий клас я був під пильним наглядом Антона Захаровича. І завжди я хотів бачити як він усміхається, але такі моменти мені рідко траплялися.

Я довго не знав, що директор говорить моїм батькам про мене. І коли я вже працював учителем, батьки сказали, що він завжди мене хвалив і говорив, що я подаю гарні надії. Мені важко було співставити ставлення Антона Захаровича до мене з його думкою про мене.

Якось в спілкуванні з дружиною директора, Поліною Мусіївною, ми дізналися про одну особливу рису нашого Антона Захаровича: який би бруд не був на сільській дорозі, директор так пройде шлях, що  туфлі у нього завжди чисті. ,,Я до колін в ,,багнюці”, а в нього навіть платформа туфлів чиста ”, – говорила Поліна Мусіївна. Після цього я завжди звертав увагу на туфлі свого директора – так, вони завжди були бездоганно чистими. Зараз в нашій школі ми працюємо за проектом ,,Презентабельність, книги і грамотна мова – це модно.” І в цьому контексті скажу: мій директор був завжди модним!

 Через 30 років після мого закінчення школи (с. Шубків, Рівненського району) Антон Захарович приїхав з двома моїми однокласницями до мене в Тернопіль, в школу. ,,Хочу побачити, як ти директоруєш”, – сказав він. Я безмежно зрадів. І ось тут я подивився на свого директора уже не очима школяра, а очима теж директора, який час від часу ,,оглядався” на Антона Захаровича. І я побачив усмішку – щиру, добру усмішку. В нього усміхалися і очі, і вуста.

,,Антон Захарович, чому ж Ви весь час в школі так мене ,,притискали?” ,,Та ні, Сашко, я тебе дуже любив і люблю, я тішився, що ви всі є у мене. Можливо, не знав як показати свою любов до Вас, я ж теж тоді молодий був.”

Немає вже нашого Антона Захаровича, немає нашої Поліни Мусіївни. Вони були і є Учителями. Їх життя було присвячене школі і дітям.

Я їх люблю…

Р.S. Я також навчився виходити з чистим взуттям з брудної дороги…